Перехідний об'єкт за Вінніко́ттом: чому улюблена іграшка дитини — це не просто іграшка

Коротко. У 1951 році британський дитячий психоаналітик Дональд Вінніко́тт прочитав у Лондоні доповідь, яка змінила те, як психологія розуміє дитинство. Він описав те, що батьки знали інтуїтивно завжди: улюблена м'яка іграшка, яку дитина тягає всюди, з якою спить, яку відмовляється віддати в прання — це не іграшка в звичному сенсі. Це перший «не-я» предмет у житті дитини, психологічний міст між «я» і «світом», який допомагає прожити болісне відкриття того, що мама не є частиною дитини. Без перехідного об'єкта розвиток теж відбувається, але важче. З ним — м'якше. Це знання має пряме значення, коли ви обираєте, що покласти в ліжко вашій дитині.

Якщо ви коли-небудь намагались викинути або випрати «потерту, бруднушу і непрезентабельну» іграшку трирічної дитини — і отримали в результаті істерику, від якої трусився весь дім, — ви знаєте, що це не просто іграшка. Дитина захищає її так, ніби втрачає частину себе. У певному сенсі — так і є. У цій статті — що насправді відбувається, чому це нормально і важливо, і чому правильно обрана улюблена іграшка стає інструментом, який супроводжує дитину все життя.

Хто такий Дональд Вінніко́тт і чому він важливий

Дональд Вудс Вінніко́тт (1896–1971) — британський педіатр і дитячий психоаналітик, один із найвпливовіших мислителів про раннє дитинство ХХ століття. Понад 40 років він приймав дітей у лондонській Paddington Green Children's Hospital — за оцінками його колег, він спостерігав за більш ніж 60 000 пар «мати–дитина». На цьому спостережному масиві він побудував концепції, які сьогодні є базовими в дитячій психології: «достатньо хороша мати» (good enough mother), «холдінг» (holding), «справжнє і фальшиве я» — і центральна тема нашої статті, перехідний об'єкт.

30 травня 1951 року Вінніко́тт прочитав у Британському психоаналітичному товаристві доповідь з провокативно довгою назвою: «Перехідні об'єкти і перехідні явища: дослідження першого «не-я» володіння». Через два роки доповідь вийшла друком в International Journal of Psychoanalysis (том 34, стор. 89–97). У 1971 році, за рік до смерті, Вінніко́тт значно розширив ідею в книзі Playing and Reality — і вона стала однією з найцитованіших робіт у дитячій психології за всю її історію.

Що таке перехідний об'єкт: ключова ідея

Уявіть немовля кількох місяців. Воно ще не розрізняє себе і світ. Мама поряд = задоволення; мама відсутня = страждання. У його сприйнятті мама — це частина його самого, продовження тіла, а не окрема людина.

Десь між 4 і 12 місяцями дитина починає робити болісне відкриття: мама — окрема. Вона зникає. Вона повертається, але не за моїм бажанням, а на свою думку. Це фундаментальне переживання нашої людськості: ми не контролюємо тих, кого любимо.

У цей момент в життя дитини часто входить щось. Мати спостерігає: дитина починає чіплятися за певну пелюшку, кутик ковдри, м'яку іграшку. Не відпускає. Не міняє на іншу. Бере в ліжко. Без неї — крик, з нею — спокій.

Вінніко́тт назвав це перехідним об'єктом. Перехідним — між мамою і світом. Між фантазією і реальністю. Між «всередині мене» і «зовні мене». Це перший предмет, який дитина одночасно сприймає як «не-я», але вкладає в нього свою прив'язаність до мами.

Шість якостей перехідного об'єкта (за Вінніко́ттом)

У оригінальній статті 1953 року Вінніко́тт перелічив шість властивостей, які описують перехідний об'єкт:

1. Дитина встановлює над ним права. «Це моє». Не питай дозволу.
2. Об'єкт ніжно люблений і одночасно жорстоко пошкоджуваний. Дитина може його кусати, кидати, тягнути за лапу — і тут же обіймати.
3. Він ніколи не повинен змінюватись. Іграшка стає брудною, шерсть протерта — це частина її магії, не привід замінити.
4. Він має пережити «любов і ненависть». Вистояти проти всього, що дитина в нього вкладає.
5. Він повинен здаватись дитині таким, що дає їй тепло, рухається, має текстуру, реальність, життєвість. Не просто шматок тканини — щось, що відчувається живим.
6. Із зовнішньої точки зору він прийшов ззовні; із внутрішньої — він не з мами. Він між ними. У цьому й полягає магія: він і не мама, і не сам світ.

Останній пункт — найфілософськіший і найважливіший. Перехідний об'єкт не є ані повністю реальним предметом, ані повністю фантазією дитини. Він живе в третьому просторі, який Вінніко́тт назвав проміжним досвідом (intermediate area of experience). Цей простір, за Вінніко́ттом, — основа всього, що ми пізніше називаємо культурою: гра, мистецтво, релігія, творчість. Усе, що нас тримає в житті, починається з улюбленого ведмедика трирічної дитини.

Чому це важливо для розвитку

«Це ж просто плюшка», — може сказати скептичний дід. Скептичний дід помиляється. Перехідний об'єкт виконує кілька психологічних функцій, які не виконує більше нічого:

Допомагає пережити сепарацію. Коли мама виходить з кімнати, відводить у садочок, лягає спати в іншому місці, — у дитини під рукою є щось, що зберігає присутність мами в її відсутність. Це не заміна — це місток.

Дає відчуття контролю. Дитина не контролює маму. Не контролює тата. Не контролює погоду, тривоги, переїзди. Але вона повністю контролює свого ведмедика. Може покласти його сюди, повернути обличчям до неї, сказати йому, що боїться. У світі, де майже нічого не керовано, перехідний об'єкт — острівець, де керує дитина.

Створює простір для уяви. Дитина годує іграшку, лікує її, лає, прощає. Це перші кроки у внутрішньому житті, у фантазії, в емпатії. Вінніко́тт писав: гра з перехідним об'єктом — це попередник усієї подальшої здатності уявляти і творити.

Регулює емоції. Тривога, злість, сум — складні стани, з якими дитина ще не має внутрішніх інструментів. Перехідний об'єкт стає «зовнішнім контейнером»: можна обійняти його, коли страшно, бити, коли злість, плакати в нього, коли сумно.

Через нього інтерналізується материнська функція. Дитина не «забуває» маму, коли тримає ведмедика — вона переносить на нього частину того, що мама дає. Поступово, з часом, ця функція переноситься всередину самої дитини: вона навчається заспокоювати себе сама, бо вже знає, як це.

«Це ж не наукова концепція, це ж просто психоаналіз»

Це поширене заперечення — і воно не зовсім справедливе. Так, концепція виникла в межах психоаналізу і не завжди зручно вписується в кількісні дослідження. Але:

• Концепція прийнята і інтегрована в мейнстрімну психологію розвитку (work by Mary Ainsworth, John Bowlby's attachment theory).
• Дослідження прив'язаності (attachment research) підтвердили: діти, які мають перехідний об'єкт, частіше демонструють надійний тип прив'язаності і легше переносять короткі сепарації.
• За оцінками різних досліджень, від 50% до 70% дітей у західних культурах мають виражений перехідний об'єкт у віці 1–6 років.
• Об'єкт зберігається у пам'яті надовго: за дослідженням Litt (1986), 23% дорослих усе ще зберігають свій дитячий перехідний об'єкт у спальні в віці 25–30 років.
• Концепція інтегрована в клінічну педіатрію: Американська академія педіатрії радить заохочувати наявність перехідного об'єкта у дітей, які проходять через хворобу, госпіталізацію, переїзди, розлучення батьків.

Тобто концепція пройшла шлях від інсайту психоаналітика 1951 року до робочого інструменту сучасної педіатрії. Це не модна теорія — це частина того, що ми знаємо про дитячий розвиток.

Вибір перехідного об'єкта: дитина обирає, не батьки

Тут найкритичніша і найкрасивіша деталь усієї концепції: перехідний об'єкт обирається не батьками. Він обирається дитиною.

Вінніко́тт спостерігав сотні випадків, і у всіх — рішення приймала дитина. Батьки дарували дюжину м'яких іграшок; дитина обирала одну, до якої прив'язувалась. Або не обирала жодну — і прив'язувалась до куточку маминої сорочки, до мотузки, до ярлика на ковдрі. Об'єкт не було «призначено». Об'єкт був визнаний дитиною як свій.

Із цього випливає ключовий висновок для батьків: ви не можете «купити дитині перехідний об'єкт». Ви можете створити умови, в яких дитина зможе його обрати:

• Кілька м'яких компаньйонів у її просторі — щоб був вибір.
• Якісні, безпечні, приємні на дотик — щоб дитина могла їх взяти і не відмовлятись від тактильного відчуття.
• Достатньо часу і простору, щоб прив'язка сформувалася сама — це не питання дня, це питання тижнів.
• Поважати вибір дитини, навіть якщо він не такий, як ви очікували. Якщо вона обрала старого облізлого зайчика, а не нового красивого ведмедика — зайчик переможе. Завжди.

Саме тому в лінійці Mokoo є два персонажі — бичок Куся і бегемот Френк. Не випадково: це дає дитині простір вибору. У когось «своєю» стане Куся, у когось — Френк, у когось обидва (це теж нормально). Завдання батьків — не нав'язати, а покласти поряд.

Що зайве, коли дитина обирає перехідний об'єкт

Це знання звільняє від кількох поширених батьківських тривог:

«А якщо у нас немає улюбленої іграшки — це поганий знак?» Ні. Близько 30% дітей не мають вираженого перехідного об'єкта в повному сенсі — і виростають здоровими. Іноді його роль виконують інші речі: великий палець, ім'я або певна фраза, яку повторює мама. Не змушуйте.

«А якщо вона любить ту брудну, продерту іграшку — треба ж її замінити?» Ні. Іграшка має не змінюватись — це одна з шести ознак за Вінніко́ттом. Її можна обережно прати, але не нову, не блискучу, не ідеальну. Те, що вона облізла — частина її історії. Дитина любить саме цю.

«Скільки років нормально мати улюблену іграшку?» Немає верхньої межі. У більшості дітей активна прив'язка слабшає до 5–7 років, але багато підлітків і дорослих зберігають іграшку — на полиці, в шафі, у валізі під час переїзду. Це не «недозрілість». Дослідження показують: люди, які зберігають свій перехідний об'єкт, не відрізняються за психологічними показниками від тих, хто його не має. Це просто частина їхньої історії.

«А якщо дитина любить кілька іграшок — це нормально?» Так. Іноді одна іграшка — для дому, інша — для садочка. Або «головна» і «помічники». Це варіація, не патологія.

Перехідний об'єкт у складні моменти

Концепція Вінніко́тта особливо актуальна в моменти, коли дитина зіштовхується з чимось більшим за неї:

Адаптація до садочка. Перехідний об'єкт у рюкзачку — як «частинка дому» в новому середовищі. Це знижує тривогу розставання і допомагає інтерналізувати материнську присутність. Світлана Ройз, українська дитяча психологиня, в своїх матеріалах для UNICEF окремо радить: під час адаптації — обов'язково покладайте з дитиною в садочок «свого» улюбленця.

Госпіталізація і медичні процедури. За даними клінічної педіатрії, діти, які мають перехідний об'єкт у лікарні, легше переносять навіть болісні маніпуляції. Об'єкт стає «свідком», який знає, що дитина смілива.

Переїзд, релокація. Особливо актуально для українських родин у 2026 році. Все довкола змінилося — країна, місто, мова, школа. Серед усього мінливого є одна річ, яка не змінилася: ведмедик, бичок, бегемот. Це психологічно безцінно.

Ніч і сепарація на сон. Дитина лягає сама, без батьків. Це найбільша щоденна сепарація в дошкільному віці. Перехідний об'єкт у ліжку — буквально те, що описав Вінніко́тт: міст, що тримає присутність батьків, коли їх фізично немає поряд. Більше про це — у статті про укладання дитини в умовах стресу.

Травматичні події. Психотерапевти, які працюють з дітьми після травми, часто використовують перехідний об'єкт як ресурс: «Розкажи Кусі, як це було. Куся послухає». Це безпечніше, ніж говорити з дорослим, бо об'єкт не оцінює, не лякається, не вимагає правильної реакції.

Перехідний об'єкт + терапія глибокого тиску

У контексті бренду Mokoo варто окремо зупинитися на одному перетині. Більшість м'яких компаньйонів виконують лише психологічну функцію перехідного об'єкта. Обтяжені компаньйони (як Куся і Френк) виконують обидві — психологічну (за Вінніко́ттом) і нейрофізіологічну (за принципами Deep Pressure Therapy).

Це означає, що одна й та сама іграшка одночасно:

• працює як психологічний якорь безпеки (бо вона «своя», вона перехідний об'єкт);
• активує парасимпатичну нервову систему через тиск (бо вона важка і дитина обіймає її);
• стає сенсорним інструментом саморегуляції (бо вага рівномірна і безпечна).

Це не випадкова комбінація. Це продумана конструкція: коли дитина в момент тривоги бере свого Кусю на груди, спрацьовують обидва механізми одночасно — і психологічний, і тілесний. У сумі це сильніше, ніж кожен окремо.

Часті питання

З якого віку у дитини зазвичай з'являється перехідний об'єкт?

За даними клінічних спостережень, перехідний об'єкт найчастіше з'являється у віці 4–12 місяців, з піком прив'язки в 1–3 роки. Деякі діти знаходять «свого» компаньйона раніше, деякі — пізніше, а близько 30% дітей не мають вираженого перехідного об'єкта взагалі — це теж варіант норми. Не намагайтесь штучно прискорити процес.

Чи можна «дати» дитині перехідний об'єкт?

Ні, в строгому сенсі. Об'єкт обирається самою дитиною — це ключова характеристика концепції Вінніко́тта. Батьки можуть створити умови: кілька якісних безпечних компаньйонів у просторі дитини, з різними характерами і фактурою. Але «своїм» іграшка стане лише тоді, коли дитина встановить з нею емоційний зв'язок — це не питання дарунку, а питання процесу.

Що робити, якщо дитина любить «бруднушу» стару іграшку — її треба викинути або замінити?

Категорично ні. Одна з шести ознак перехідного об'єкта за Вінніко́ттом — він не повинен змінюватися. Облізлий вигляд, потерта шерсть, дірочки — це частина його магії, частина історії, яку дитина в нього вклала. Можна обережно прати, штопати, але не «оновлювати». Спроба замінити часто викликає істерику, бо для дитини це фактично втрата близького.

До якого віку нормально мати улюблену іграшку?

Верхньої межі немає. У більшості дітей активна прив'язка слабшає до 5–7 років, але багато підлітків і дорослих зберігають свій перехідний об'єкт. Дослідження Litt (1986) показало, що 23% дорослих 25–30 років усе ще тримають свого дитячого компаньйона у спальні. Це не «недозрілість» і не «затримка розвитку» — це частина особистої історії.

А якщо у нашої дитини немає улюбленої іграшки взагалі — це проблема?

Ні. Близько 30% дітей не мають вираженого перехідного об'єкта в традиційному сенсі. Іноді його функцію виконують інші речі: смоктання великого пальця, певне слово або фраза, особливе одягання, тісний тілесний контакт із батьками. Усе це — варіації норми. Перехідний об'єкт — корисний, але не обов'язковий ресурс.

Чи може дитина мати кілька перехідних об'єктів одночасно?

Так, це поширений варіант. Іноді одна іграшка для дому, інша — для садочка; іноді «головна» і «компанія». Це варіація, не патологія. У контексті Mokoo: дитина може обрати і Кусю, і Френка одночасно — це нормально. Кожен персонаж матиме свою «роль» у внутрішньому світі дитини.

Чи допомагає перехідний об'єкт дітям з СДУГ, аутизмом, тривожними розладами?

Так, причому особливо. Діти з нейрорізноманіттям часто демонструють посилену прив'язку до перехідних об'єктів і використовують їх як інструмент саморегуляції триваліше. У клінічній практиці ерготерапевти і психологи активно заохочують наявність такого об'єкта. У комбінації з обтяженим виконанням (як у Mokoo) ефект посилюється, бо додається сенсорний канал глибокого тиску.

Чи можна перехідний об'єкт використати в роботі з травмою у дитини?

Так, це поширена техніка в дитячій психотерапії. Об'єкт стає «безпечним свідком», з яким дитина може говорити про важке, не зустрічаючи оцінки чи реакції дорослого. Терапевти радять: «Розкажи свому ведмедику, як це було». Це знижує бар'єр і дає дитині простір, де вона може повернутись до пережитого у власному темпі.

Чим обтяжений компаньйон відрізняється від звичайного перехідного об'єкта?

Звичайна улюблена іграшка виконує лише психологічну функцію — це місток між «я» і «світом», емоційний якорь. Обтяжений компаньйон додає до цього нейрофізіологічну функцію: вага активує пресорецептори і через блукаючий нерв запускає парасимпатичну реакцію, знижує кортизол, підвищує мелатонін. Тобто це інструмент, який працює одночасно через обидва канали — психологічний і тілесний. Детальніше про механізм глибокого тиску — у статті про DPT.

Замість висновку

Те, що Вінніко́тт побачив у 1951 році, було революційним саме своєю простотою. Він не «винайшов» перехідний об'єкт — він визнав те, що батьки і діти знали інтуїтивно завжди. Дітські улюблені іграшки — це не дрібниця. Це фундамент, на якому будується здатність переносити сепарацію, регулювати емоції, любити і відпускати, нарешті — творити.

Коли ви наступного разу побачите свою дитину, яка з усією серйозністю вкладає спати облізлого ведмедика або бичка, накриває його ковдрою, шепоче йому щось у вухо — пам'ятайте, що ви присутні при роботі однієї з найбільш досліджених і найкрасивіших структур людської психіки.

І коли дитина прийде до вас, шукаючи розради після важкого дня, з тим самим компаньйоном під пахвою — знайте: це триває та сама робота. Перехідний об'єкт — це людська здатність витримувати самотність шляхом носіння в собі присутності тих, кого ми любимо. Іграшка — це тренувальне коло.

Про джерела

Стаття підготовлена редакцією Mokoo на основі:

• Winnicott D.W. Transitional Objects and Transitional Phenomena—A Study of the First Not-Me Possession. International Journal of Psychoanalysis, 1953, том 34, стор. 89–97. (Доповідь представлена в Британському психоаналітичному товаристві 30 травня 1951 року.)
• Winnicott D.W. Playing and Reality. Tavistock Publications, London, 1971.
• Winnicott D.W. Through Paediatrics to Psycho-Analysis: Collected Papers. Tavistock Publications, 1958.
• Abram J. The Language of Winnicott: A Dictionary of Winnicott's Use of Words. Karnac Books, 1996.
• Caldwell L., Taylor Robinson H. (eds.) The Collected Works of D. W. Winnicott: Volume 4, 1952–1955. Oxford Academic, 2016.
• Litt C.J. Theories of transitional object attachment: An overview. International Journal of Behavioral Development, 1986.
• Матеріали Світлани Ройз — українська дитяча і сімейна психологиня (UNICEF Ukraine, авторка практикуму «Твоя сила»).
• Bowlby J. Attachment and Loss. Basic Books, 1969 (теорія прив'язаності, на яку спиралися пізніші дослідження перехідних об'єктів).

Стаття має освітній характер. Якщо у вас є питання щодо емоційного розвитку дитини, особливо при складному анамнезі (адаптація після переїзду, травматичний досвід, нейрорізноманіття), консультуйтесь з дитячим психологом або психотерапевтом.

---